pocketfull_of (pocketfull_of) wrote,
pocketfull_of
pocketfull_of

"Книгар" (1917-1920)

Мене шалено розчулює наша нинішня культурна діяльність на барикадах, типу піаністів, які грають у щойно тоді захопленому Українському домі, чи відкритої там же бібліотеки. І якось так в тему я зараз читаю "Книгаря". Дуже він мене тішить, буду по ходу читання викладати розлогі цитати.
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
"Книгар", хто не стикався - критико-бібліографічний місячник, який видавали в Києві у 1917-1920 рр., другим його редактором був Микола Зеров. У першому числі (вересень 1917) завдання часопису сформульовано так: «Тепер, більш як коли раніш, почувається необхідність, щоби тії нові видання, якими заливається наша провінція, були розглянуті тими чи иншими знавцями, в тій чи иншій мірі оцінені, або принаймні кимсь зазначені, аби ширші кола могли ощнайомитись з тим, що є, чи має бути на книжковому ринку. Це тим більше потрібно тепер, коли, з причин великого попиту, є небезпека, що всякі спекулянти постараються використати момент і підсунути менчим братам незрячим замість справжньої літератури – макулатуру.» Попит на українське друковане слово тоді справді був шалений - при проблемах із збутом (на хвилиночку, йде війна), при асимільованому середньому й вище класах, при спірній грамотності селянства ринок виглядає так: «добра книжка, видана в 25-30 тис. примірниках, розходиться на протязі двох-трох місяців. «Просвіта» ім. Шевченка у Києві має ще яскравіший приклад: її перша книжка – «Про народнє самоврядування» - розійшлася в 30 тис. За 3 тижні. Иде до того, що з книжкового ринку може зникнути справжян українська книжка, яку не встигають постачати видавництва і на зміну їй прийде фальсифікація» (стаття «Просвіти» та їх видавництва» М. Ішуніної). І то ж не детективи такими накладами розходилися, а Сергій Єфремов! Там далі наводять іще цифри: «Історія українського письменства» того ж Єфремова - 20 тисяч, заборонені поезії Шевченка - 5 тисяч, «Одержима» - 3 тисячі, «Сон» - 23 тисячі, «Автобіографія» Драгоманова - 7 тисяч. Я припускаю, що то справді зголоднілий ринок (виходило, умовно, по 50 книжок тиражем у 20 тисяч, а зараз, припустімо, 200 по тисячі - то й маємо приблизно ті ж цифри), але вражає. Та що там, люди вірші(!!!) писали, щоб копійчину заробити! Критики лаятися не встигали! От, скажімо, рецензія Олекси Діхтяря на «Зойки» Борисовича у третьому числі: «Вичитавши з шкільної хрестоматії про «поетичну натуру малороса», визнали, що й вони маракують в поезії і можуть писати «стишки» та видавати їх по карбованчику за 48 сторінок. Засвербіли долоні до грошеняток, бо хто ж в ці часи загального бігу за грішми не схопиться за перо й чорнило, щоб наисати якусь книжку, коли все одно скільки не пиши – натовп, мов голодний, гуде: - «книжок, книжок!»
Звісно, не можна ідеалізувати ту читацьку авдиторію, редактори й не ідеалізували - так, скажімо, в слові від редактора пояснюють необхідність негайного відкриття бібліотек: «Наступає зіма з довгими вечорами, з вільним часом, з повабом по старій звичці до ханжі та самогонки. Не можна гаяти часу» (№4).
Безумно цікаво, як переформатовується на коліні канон. Повторюваність якихось наголосів уже в наш час викликає відчуття елегантних танців на граблях, але ж не може не розчулювати, що - під час війни! - автори вважають за необхідне донести до читачів (які інакше візьмуться до самогонки :) ). Скажімо, в третьому числі у статті "Бібліотека Т. Шевченка» Ан Ніковський бореться з образом Шевченка-мужика-у-смушевій-шапці, обстоюючи тезу про його добрий інтелектуальний вишкіл: «Уважне читання творів Шевченка, знайомство з його біографією, з листами і щоденником повинно би давно збити дуже поширену думку, ніби це був геніальний, але малописьменний виходець з народу, якому чудесна інтуіція підказала те високе розуміння сучасних йому відносин та пророцькі погляди в будуччину, які так дивують нас в його віршах. Старі наші українофіли так і звикли трактувати його поезію: що було чепурне й пристойне – то геніальна інтуїція, а «Марія» й «Великомученице кумо» - те було од неосвіченості, мужицтва та випадкових компанійських впливів.» Ніковський укладає реєстр бібліотеки Шевченка, складає список творів, які той цитує чи згадує у листуванні з заслання й у "Журналі" - себто твори, які він знав досить добре, щоб говорити про них, навіть не маючи книг під рукою, виходить щось 300 позицій.
Переглядають і історичні стереотипи: Дубровський у тому ж третьому числі у відгуку на книгуо «Переяславська Умова України з Москвою 1654 року» пише: «До революції лиш тісне коло вчених істориків та державознавців знало про те, що Україна до спілки з Москвою була самостійною державою. Що ж до широких інтелігентських шарів, то там про це нікому й на думку не спадало. Бо ті відомости про державу українську, що мали вчені люде, почасти не могли бути розповсюдженими через цензурні умови, а почасти й тому, що представники московської науки, геть пересякнені імперіалістичними ідеями, свідомо їх замовчували».
Наполягають і на ошатному оформленні нових видань: у статті «Про пошану до книги» у п'ятому числі Сергій Єфремов пише: «Сама титулова, зверхня картка – ота сорочка книжки – показує здебільшого про повний занепад смаку: наліплено заголовків 0 і потрібних, і непотрібних, немов на плакаті, а то ще й ні до ладу, ні до прикладу який-небудь популярний лозунг додано, на зразок отого неминучого: «Нехай живе (sic!) федеративна демократична республіка!!!» І це не тільки на агітаційних брошурах буває, а й, напр., на творах Шевченка, які видаються звичайно не заради федеративної республіки, а самі по собі вартість мають ... [не можна виховувати] в читачеві байдужости до зверхнього вигляду книжки, привчати його дивитись на книжку, як на якусь ганчірку, яку тільки викинути, коли потреба минется».
І всі вони такі прекрасні, академічні й чисті, що навіть забуваєш про дати видання, забуваєш, що йде війна і йтиме ще кілька років. Тільки вряди-годи в сторінці "Літературне життя" серед новин про те, що той чи той письменник взявся писати роман про те-то - так хвалилися творчими планами до фейсбуку (цікаво було б, між іншим, порівняти, скільки з тих книжок таки дописали, а то виходить прямо каталог творів, які письменникам лише приснилися) - так от, серед того інколи промайне звістка, що такий-то письменник поліг у боях за Київ, земля пухом.
І лише зрідка у когось із рецензентів таки здають нерви: «Не сьогодні-завтра минуть ці божевільні часи, коли наші селяне, під проводом якогось одурілого дезертира «списують протокола», щоби заарештовати або забивати всіх тих «буржуків» з гурту своїх же односельців, що знають грамоти та читають газети і книги. Минуться ці ганебні часи божевілля, й село, прийшовши до тями, вчує справжній подих волі й зрозуміє, що перша підвалина щастя – в освіті, в соці знання, в добрій книжечці, а не в награбованих кулеметах та закопаних попід грушками папірових карбованцях. І нам, що не засліплені ще тим божевіллям, що маємо трохи цілих нервів, ще не виснажились дощенту – треба прикласти тепера ж всієї сили, не покладаючи й на хвилину рук – готувати для того темного, одурілого від агітаторів-дезертирів, самогонки та сліпої жадоби до чужого добра, хоча би добутого червоною кров’ю безневинних жертв, нам треба як найдужче готувати для того села розумні й хороші книги» (В. Старий, №5). Але нерви здають лише зрідка. І після того радять, скажімо, як розумну й хорошу книгу вірші у прозі Тетмайєра. Безумні люди, таких більше, мабуть, і не роблять.
Tags: укрліт
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 5 comments