?

Log in

No account? Create an account
pocketfull_of
11 January 2018 @ 10:40 am


"А я вважаю, що коза могла б зіграти велику ролю в ділі відродження недержавних народів, особливо українців", - писав Євген Чикаленко, прекрасний, як п'ятсот мульйонів світанків. А річ була ось у чому:


Чикаленко саме здійснював регулярний обхід всіх українських діячів, аби зібрати яку копійку на українську щоденну газету - продавалася вона так, як мокре горить, і постійно жила на дотації. Але потенційні жертводавці чомусь комизилися й воліли радше годувати власних дітей, ніж редколегію, хіба що у випадку Симиренка вийшло добре: "доля наша змилувалась над нами й не послала йому отих смоків, і, може, Бог дасть, що 'Рада' і надалі матиме змогу смоктать його". Знов-таки, своїх дітей у Чикаленка було п'ятеро (на фото) - наче і класні (старша дівчина, Ганна, он на початку століття стала доктором зоології у Лозанні, це вам не жарти), але в українську справу не інтегровані, як і діти всіх інших відомих Чикаленку українських діячів. Так Чикаленко й доходить висновку, що "діти у ідейних людей - се гальма, се смок, який з їх витягає сили моральні і матеріальні, що могли б піти на громадські справи".


Але до чого тут кози, спитаєте ви? Пише Чикаленко: "Тепер я популяризую ідею, що українським діячам не треба женитись, а завести собі козу, як той турок у Фореля. Форель цілком розумно доводить, що коза далеко гігієнічніша за проститутку, і дивно, чому наші законодавці так вороже до неї ставляться ... На сторінках 'Ради' ще не рішаюсь виступать з своєю теорією, бо не можу зупинитись на породі кіз. Корольов на сторінках 'Села' рекомендує якусь заанентальську породу, а я вважаю, що проста жидівська коза краща, бо з давних-давен розводиться у нас по містечках і вже акліматизувалась на Україні"
(Листування Чикаленка і Стебницького 1901-1922 років, К.: Темпора, 2008, ст.182)


Гряде ще старий новий рік. Якщо комусь раптом треба скрипти, щоб відповісти навколишніми про "часікі-то тікають", то ваша історія приходить вам на підмогу :)
 
 
pocketfull_of
Шукала, аби процитувати в дисері, одну анекдотку, яку точно викладала на фейсбуку. А доки шукала її, подумала, що прокрастинувати так прокрастинувати, й позбирала всі історійки про українську літ-ру, які викладала за останній рік.



Дуже мене розчулюють історії про маленьких людей у цій культурі, весь той дріб'язок, який завалюється за підкладку часу й забувається, може, й першим.
От, скажімо, 1880-90-ті, часи глухі й темні, як глупа ніч. Всі практикують savoir vivre як миша під віником. Ніде ані шелесне. Якщо високим штилем, то всі ховаються, як у катакомбах, де тільки по знаках на стінах і знати, що там ще хтось був - а якщо низьким, то поховалися, як таргани.
От і в київській семінарії знаходиться "тихий і плохий, хоровитий семінарист" - сам на зборах не говорив, проминеш і не помітиш - зате якось так виходило, що навколо нього тусувалися всі семінаристи, зацікавлені у національній справі, книжечки він їм тягав, а потім і створив їм те, що на наші гроші назвалося б коворкінґом. Коли він став дяком у Йорданській церкві на Подолі (її знесли у 35-му), в нього на квартирі залягла бібліотека нової семінарської громади. "Чимось давнім, з перших віків християнства віяло од його постати та його життя", - пише про це Сергій Єфремов. У чотирикімнатній квартирі, напхом напханій напівзабороненими і геть підозрілими книжками про культуру, якої не мало бути, мовою, якої офіційно не існувало, постійно тусуються якісь шалені натовпи, інколи господар приходить - а всі спальні місця вже зайнято, то він, не ремствуючи, зніме двері з петель і так на дверях і спить; чи виголоднілі гості всі запаси харчів виточать - то чаю вип'є та й годі, самовар все ж хтось увесь час ганяв. Називали цю бібліотечку Ельдорадо, бо туди завжди можна було б прийти, там усіх прихистили б. "Все життя його було подвигом любови, незримої, нікому не знаної, ніким, може, не відчутої," - пише Єфремов.
І це, умовно кажучи, не Грушевський, який лишає по собі тексти, цього чоловіка не пам'ятає ніхто, крім вузьких фахівців з того періоду, але хто зна, що для збереження культурки-шмультурки насправді важливіше - тексти чи середовище? Себто, власне, я певна, що таки важливіше середовище - для тих, хто живий в будь-який момент, а не з перспективи читача, який живе на сто з гаком років пізніше. Ну, тепер от і ми з вами пам'ятаємо про бібліотечку-коворкінґ, і про її господаря, який спав на дверях і гримів порожнім начинням.
Звали його Лука Скочковський.

****

Я не люблю Булгакова (з етичних міркувань, але, як це не дивно, не за російський шовінізм - не любила його ще до того, як довідалася ще й про це). Зате Сергій Єфремов, людина-робот і мімімі, зробив, здавалося б, неможливе - мені вперше в житті стало шкода Булгакова-старшого, ледь не до сліз.

"Професор духовної академії "Афоня" Булгаков, спеціаліст духовної цензури, дуже конфузився свого становища, бо як професор усе ж таки розумів, що його роля в цензурі не дуже лицює професорові. Добродушний і не дуже розумний, Булгаков навіть не пробував якось маскувати свого конфузу. В першій же нашій розмові з приводу "Заметок на текущие темьі" він признався, що йому дуже мої статті подобаються [...] Червоніючи й заникуючись, ніяковіючи, Булгаков иноді здавався на мої резони й, хапаючись за голову з одчаю та вигукуючи: "Что вьі со мной делаете!" - поновляв викреслений текст. Але частіше бувало, що він тільки руками розводив і безупинно проказував: "Не могу-с, никак не могу-с... Ведь с меня взьіщется..." [...] Добродушний Афоня, увесь червоний та зніяковілий, скрикнув: "Ну, й що ви зо мною оце робите! Я ж не можу... Розумієте - не можу. Я знаю, колись ви в споминах своїх напишете, що був у мене такий і такий, мовляв, дурний цензор, але ж... Ну, робіть, що хочете, а я не можу...""

Ось людина, яка чітко розуміла, що опинитися не по той бік історії і все своє життя присвячує справі - як він сам розуміє - неправій і приреченій, - подумала я. Спасибі Єфремову, який таки написав у спогадах про дурного цензора, за цей недоладний і трагічний типаж.

***

Read more...Collapse )
 
 
pocketfull_of
До Арсеналу в "Лаурусі" виходить монографія Максима Тарнавського "Нечуваний Нечуй" у перекладі yours truly. Ця книжка мене безмежно розчулила. Тарнавський знає, що саме на його плечах лежать небеса любові до Нечуя - відчуття, знайоме всім, хто має несправедливо призабутих чи недолюблених історичних улюбленців - і він несе цю любов з гідністю і ґрунтовністю.

Ось, скажімо, всі ми знаємо анекдот авторства Сергія Єфремова, людини-робота, про те, як Нечуй на своєму сімдесятому ювілеї підхопився з-за столу просто серед чийогось тосту, сказав, що вже десята і йому час спати, і пішов додому. І, здавалося, що нам до того анекдота? Врешті, ми любимо (чи не любимо) Нечуя не як party animal, а як письменника. Але ж це несправедливо, Нечуй за всіх покривджених заступався, за всіх малих рабів отих німих, недоладних диваків, дивних решток минулих епох, викинутих на берег історичними штормами, як вразливі морські потвори - Нечуй заступався за тих, хто не міг заступитися за себе сам, а тут вже сам Нечуй не може заступитися за себе, вразливий, як усі мертві. І ніхто не заступиться за Нечуя. Прикро і несправедливо.

Тож Тарнавський розлого пояснює, що не могло такого бути, наводячи детальний екскурс в історію і логістику організації подібних ювілеїв. Нечуй не міг встати просто серед чийогось тосту, бо тости зачитували на офіційній частині - вона була удень. Вечірня частина була нагодою для громади обговорити політичні справи за зачиненими дверима (шпиг чекав під дверима банкетної зали, перепитуючи засапаних кельнерів, кому належить яка репліка) - отже, Нечуй не зірвав своє свято, а пішов з частини, яка його вже не стосувалася. Отже, Єфремов щонайменше лукавить. (Насправді є простіший аргумент: Єфремов ненадійний свідок, бо він взагалі не був присутній на тому ювілеї. Він знає про нього з листа Чикаленка. Чикаленко цього анекдоту не розповідає, що відносить його ще далі в царини фольклорного.) І отаких анекдоток, від яких у мене стискається серце від безмежної ніжності до всіх диваків нашої прекрасної літератури, там багато-багато. Дуже раджу!

Крім того, у нас про прозу найчастіше говорять у термінах того, що вона репрезентує, а не в термінах того, як це зроблено - себто з багатьох нарисів навіть неясно, про красне письменство дослідник пише чи про інформативну статтю на вікіпедії. А Тарнавський еталонно працює саме з мовною матерією, зі зробленістю тексту, з тим, як улюблені тропи Нечуя (скажімо, тавтологічні конструкції, які йому тільки лінивий не закидав) стають семантично й естетично навантаженою частиною тексту. Дуже круто.
 
 
pocketfull_of
01 March 2016 @ 11:12 am
(буду сюди копіювати відгуки на прочитане з goodreads)

У 1845 році два британські кораблі - один "Жах", а другий "Пекло" - вирушають на пошуки Північно-західного проходу з Атлантичного до Тихого океану (понад Канадою, повз те, що тоді ще вважалося північним континентом). Вони споряджені за останнім словом техніки, обладнані надсучасними двигунами, і мають запаси харчів на 4 роки (якщо не заощаджувати) чи й на всі 7 (якщо заощаджувати). Спойлер: коли кораблі називали, то як у воду дивилися. Експедиція Франкліна зникає у кризі й темряві. Північно-західний прохід відкриють лише у 1850 році, а погризені кісточки учасників експедиції збирають по північному узбережжю Канади аж донині.
Изображение - savepic.net — сервис хранения изображений
Корабель її королівської величності "Terror" у льодах

Загалом, з того, що познаходили згодом, картина така: провівши зиму 1845/46 десь там, де й мали це зробити за початковим маршуртом, кораблі чомусь рушають різко на південь, і вже у вересні 1846 року застрягають у кризі біля острова Короля Вільяма. Перезимувавши там, навесні 1847 року Франклін (капітан експедиції і капітан HMS Erebus) лишає на острові записку - "Все добре", але крига не сходить, і кораблі лишаються на тому ж місці до весни 1848 року. Навесні 1848 року на полях тої ж записки додають значно гірші новини: померло 24 члени команди (включно з Франкліном), решта полишить кораблі і вибиратиметься пішки до узбережжя Канади (транскрипт записок англійською). Далі знайдено кілька таборів (у деяких до 30 скелетів у різних стадіях розпакованості, з cut-marks "consistent with de-fleshing", а частина "bones had signs of breakage and 'pot polishing,' which occurs when the ends of bones heated in boiling water rub against the cooking pot they are placed in", which "typically occurs in the end stage of cannibalism, when starving people extract the marrow to eke out the last bit of calories and nutrition they can" - я це так розлого цитую, бо мене вразило, що каннібалізм настільки поширений, що можна говорити, які речі "типово трапляються на його останніх стадіях"). При цьому групи, у найкращих традиціях фільмів жахів, кілька разів розділяються, а хтось повертається до корабля і таки пропливає на ньому ще кількасот миль на південь, де він і лежить донині на дні затоки - його виявили допіру в 2014 році. Мапа з вікіпедії - Ден Сіммонс дуже старається привести всіх героїв саме в ту точку, де їх врешті знайдено, але врешті й він подекуди здіймає руки д'горі і скрушно констатує "нє, я в натурі без поняття, чого їх туди понесло":

Ден Сіммонс проштудіював, здається, усе, що було відомо про експедицію, включно зі списками того, які саме консервовані супи вони запасали на довгу зиму, включно з технічними особливостями двигунів, включно з десятками видів криги, з якою вони жили і помирали - і він чіпляється за ці відомості хваткою бульдога й нічого не лишає поза кадром, отже, й читач дізнається, звідки привезли дуб, з якого зроблена обшивка корабля, як саме вона зроблена, скільки і яких було шлюпок, і тд, і тп. В цьому плані це дуже архаїчний текст, який несе на собі відбитки масних пальців Жюля Верна. Ефект виходить дивний, бо експедиція Франкліна (і Жюль Верн) продукт однієї епохи з одним набором переконань, а от Сіммонс - вже геть іншої, і час, що їх розділяє, як мінімум (а) підважив позитивізм; (б) підважив віру в неминучість прогресу; (в) підважив віру в раціональність-цивілізованість людства; (г) підважив віру в цивілізуючу місію білого чоловіка; і т.д., і т.п. І Сіммонс цього цілком свідомий, і тому текст виходить доволі розхристаний: з одного боку в нас ці довгі енциклопедичні списки - а з іншого космогонічні міфи малих північних народів і гігантські білі ведмеді каннібали, ок норм. До гігантських білих ведмедів у мене, до речі, навіть питань нема (по-суті, вони виступають метафорою нашої слабкості і вразливості перед природою, яку, ми чомусь зверхньо вірили, можна і треба долати) - а от до зображення малих північних народів є. Тут Сіммонс ходить по тонкій кризі і ніжно треться об натрутненький штамп "магічного тубільця" - в принципі, з одного боку, саме інуїти врешті виявляються в нього носіями ідей sustainability, значно органічнішого співіснування з навколишнім світом і тд, але це не робить анітрохи менш штампом протиставлення раціонального-освіченого-цивілізованого білого чоловіка туземній жінці, яка безмовна, без своєї оповіді, відчужена від культури (її царина - природа і надприродне). На останніх сторінках це виявляється меншим фейлом, аніж здавалося всю дорогу, але осадочок лишився.

Поза тим, дуже старосвітськи-ґрунтовний і зворушливий (було кілька моментів, коли я ледь не просльозилася - скажімо, коли команда полишала корабель у кризі) роман, який зробив неможливе: створив саспенс і змусив переживати за героїв, попри те, що від початку відомо, що ніхто не виживе.
Изображение - savepic.net — сервис хранения изображений
HMS Erebus на дні моря.
 
 
pocketfull_of
Я виписую слова, у Чикаленка от вполювала чудове народне визначення міражу в степах:
"В спеку в далечині здається, наче все пойняла вода, а в ній немов відбиваються дерева чи якісь забудовання. Люди кажуть, що то святий Петро вівці пасе."
Мені аж подих перехопило від цих овець святого Петра, які толочать полуденну імлу.
Раз вже мова зайшла про ідіоматику, я ніжно люблю формулу "богу душу винен", і то люблю її одразу в кількох мовах, які люблю - ще вона є в їдиші ("גאט די נשמה שולדיק") і в польській ("bogu ducha winien"). А у вас які ідіоми викликають невмотивовану ніжність?
Читаю зараз Тоні Джадта - він блискучий стиліст - а крім того, він усиновив певну кількість маловживаних слів давньогрецького походження, і я не знаю, хто ж тепер прихистить цих лінгвістичних сиріт після його смерті. Я рідко натрапляю в англійській на слова, які реально вперше бачу (не плутати зі словами, які сама не вживала б чи пам'ятаю про них лише те, що вони виповзли дев'ятого кола GRE), а в Джадта от вже аж два гапакси - fissiparous! irenic! Напевно, вони просто імігранти з якогось дискурсу, з яким я не перетинаюся, але. Англійська - це як будинок з привидами, де з пітьми до тебе тягнуться руки неймовірно точних слів. Може, тобі лише раз в житті знадобиться якесь таке слово у правильному стилістичному регістрі, лише в якусь коротку мить, коли від нього залежатиме все, і тоді ти втулиш якесь irenic як останній шматочок у паззл свідобудови, й все на якусь секунду буде абсолютно добре.

***

Ми останнім часом намагаємося здерти з Шевченка кожуха і смушеву шапку з таким завзяттям, мовби збираємося запихнути йому за халяву жменю м'ятих купюр. Ясно, звідки виростає цей літературознавчий стриптиз: який вбіса кожух? - питаємо ми, - яка вбіса смушева шапка? Це що вам тут, Геловін/Маланка/Пурім/потрібне додати? До коли це ми заковуватимемо нашу культуру в кайдани примітивного етнографізму? Шевченко-бо був людина високої на той час освіти і культури, людина фраку чи блузи художника, а кожух і смушева шапка - це для нього лише мистецький жест, один із багатьох. Наполягати на кожусі і смушевій шапці - це, можна сказати, контрреволюція.
І для мене настільки очевидна вже ця формула "кожух=контрреволюція, фрак=революція", що я сприймала кожух тільки як певну інерційну даність, кожух та й кожух. Дуже здивувалася (бо ніколи про це й не замислювалася), коли прочитала, що станом на 1912 рік фрак був очікуваним, а революцією були як раз кожух і смушева шапка. Тоді саме йшов конкурс на проект пам'ятника Шевченку (куди навіть Родена запрошували), і Чикаленко бідкається: "знов будуть проекти, на яких Шевченка виставлять якимось півінтелігентом - лакеєм чи відставним унтер-офіцером, або й пшютом з англійським проділом на голові, у фраку, з тросточкою в руці, чи в циліндрі, з закрученими вгору вусами та французькою борідкою, як це було на першому конкурсі. Не хотять люди зрозуміти, що Шевченко, як народній поет, повинен привертати увагу прохожого народу перше всього народнім убранням".
І я собі замислилася. В принципі, мені здається, український національний рух післяшевченківського часу був етично привабливий значною мірою з тих же причин, з яких тоді ж був привабливий соціалізм, себто як прициповий вибір говорити за найбільш упосліджених і безправних, за малих світу цього, за тих, в кого нічого й не було, крім їхніх кісток і їхньої темряви. За них, хоча й не від їхнього імені - бо ті, хто повністю належали до цієї спільноти, свідчити не могли - але все одно з позиції того, кому вже втрачати нічого - Шевченко приставляє богу до горла ніж, "Я так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого Бога. За неї душу погублю", і тд, оце от усе.
Повертаючись до нашої нинішньої проблеми з фраком і кожухом: фрак - це, натомість, говоріння з позиції сильного (що, в принципі, нам зараз і треба). А от з кожуха смисли висипалися, як блохи, бо вже немає ніякої упокореної спільноти, належність до якої він би маркував. Взагалі, здається, вже не лишилося жодних явних візуальних маркерів належності до упокореної соціоекономічно спільноти (подумала тут про потерті трєнікі, але то, звісно, не те :) ).
Як варіант - лишається голе тіло, людство, зведене до свого найнижчого спільного знаменника, нагадування, що людина заслуговує на пошану до своєї людської гідності незалежно від громадянства, етнічності, досягнень абощо, просто за фактом буття у вразливому, недосконалому і минущому людському тілі. Крім того, нагадування, що будь-який культурний артефакт - це така гола лялька-вирізанка, якій можна вирізати різний одяг на зміну, саме такий, як тобі треба тієї миті, саме те, чого ти спраглий, бо твоя культура тебе береже і завжди стоїть між тобою і безоднею :)
Залучаю автопортрет Шевченка, де він здер з себе кожух. У примірнику "Шевченка, якого ми не знаємо", що належить Гарвардському українознавчому інститутові, цю ілюстрацію вирвали. Цікаво, чому - в мене є кілька припущень щодо мети невідомого хулігана, ці припущення суперечливі :)
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений

Read more...Collapse )
 
 
 
pocketfull_of
Якщо ми френди на ФБ, то тут нічого нового - це я зберігаю собі анекдотки, які розказую на ФБ, бо хто зна, коли на ФБ нарешті зроблять функціональну систему пошуку.

Що роблять українці, зібравшися невеликою групою? Відповідь у 1908 році дає Володимир Винниченко, який намагається організувати українську громаду в Парижі: "Ми ніяк не наб'ємо грошей стільки, щоб знять квартиру. Але духом поки що не падаєм ... Лаштуємо українську виставу на користь пам'ятника Шевченку". Себто, розумієте, грошей у них немає навіть на приміщення, та й Винниченка ледве чи запідозриш у надмірній святобливій покорі літературній традиції, але все одно: нашкребти на пам'ятничок - справа першочергова.
Тут багато чого згадується, від відкриття пам'ятника Котляревському у Полтаві в 1903 році, на який скидалися, як ото нині на армію - то була одна з перших тогочасних великих українських демонстрацій - до найновішого ленінопаду.
Історію можна переписати, людей можна винищити, друк можна заборонити, кордони можна змінити - але як вкопав пам'ятничок (чи, скажімо, зніс), то вже напевно знаєш, що маєш вещ, помітив свою територію, забив діляночку під небом, є в цьому якась така простодушна сільська прагматика. Багато ніжності до цих людей (хоча, звісно, не до Винниченка, бо Винниченко мужик мудак, що вже тут й казати).

***

"Наше господарство таке, що нам вигідніше тримати дві, три кози, аніж одну корову, бо содержування кіз далеко дешевше содержування корови," - пояснює Чикаленко Винниченкові (який остаточно пустився берегів здорового глузду), чому для кількох другорядних письменників у редакції "Ради" гроші є, а от стільки, щоб задовольнити амбіції Винниченка - то й нема. Чикаленко був дуже хазяйновита людина і прекрасний, як світанок.

***

Революційного бдсм-ного флірту всім зранку:)
Христя Алчевська про комуністку Ганну Хоперську:
"Якби ж хто знав, як я любила її за сердечність...
- Може ви тепер, Ганно, повісите мене за буржуазність?
Вона серйозно глянула на мене, і ледве помітний усміх промайнув у неї на устах:
- Ні, - сказала вона чомусь. - З-за очей не повісю!"
Залучаю фото очей, з-за яких не повісили б :)
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений

Read more...Collapse )
 
 
pocketfull_of
Ті, з ким ми френди на фейсбуці, це все вже читали, але собі для історії зберу й тут :)


Всі мої друзі скаржаться на складне життя української інтеліґенції (ваші, напевно, теж). Читаючи Чикаленка, розумію, що українській інтеліґенції завжди було складно - але проблеми були геть інші. Скажімо, на початку ХХ століття українська інтеліґенція в лиці Чикаленка потерпала від того, що українська культура не була до кінця відірвана від народного субстрату, і тому з субстратом доводилося здійснювати комунікативні акти. Скажімо, приходить Чикаленко послухати кобзаря Вересая, який "не мав тоді вже ні зубів, ні голосу, а тому не співав, а скоріше речитативно шамкав". "В одну з павз, - пише Чикаленко, - коли дружина Лисенка, дуже симпатична Ольга Антоновна, переказала, щоб дівчата привели Вересая до столової чай пити, то панни, як сороки, заскреготали:
- Діду, діду, чаю пить, чаю пить!
- Ось цитьте бо, послухайте, що я вам скажу: мені старому якби чарку горілки, бо від того чаю тільки сцять хочеться!
Панни зробили вигляд, що не дочули".
Або от, скажімо, молодий представник українського креаклу зламу століть, захопившись радикальними російськими рухами, ходить в народ, працює руками - але "не міг там відвикнути від зубної щіточки, і, заховавшись десь, ранками чистив зуби".
І тут я зітхнула з полегшею: так, нині українській інтеліґенції платять мало, від сучукрліту очі інколи евакуйовуються з черепа, в гуманітарних науках білі плями плавно перетікають в чорні діри - зате ніхто, жодна собака не відбиратиме у вас зубну щітку!
***
Read more...Collapse )
 
 
pocketfull_of
Автобіографії радянської доби передбачають певну еквілібристику - спроби інтегрувати "нерадянські" елементи біографії (скажімо, походження з якогось неправильного суспільного класу) до радянського наративу (опис навернення на більшовицьку ідеологію, набуття правильної класової ідентичності і т.д.). Якась спірна сторінка біографії є майже в кожного, але біографія людини-33-нещастя мені нагадує той анекдот про даїшника, який зупинив запорожець ("Водій: Вибачте, я права вдома забув. Дружина водія: Та не слухайте його, він завжди верзе щось не те, коли вип'є. Бабця на задньому сидінні: Так і знала, що нас впіймають на краденій машині. Голос із багажника: А що, кордон вже перетнули?") То отак і людина-33-нещастя: з кожним поворотом сюжету і черговою спробою виправдатися його біографія лише покращується.

Отже, Прохор Воронин у 1931 році (коли всім уже трохи стрьомнувато) береться за ревізію своєї біографії.
1) Нехай він народився в родині священика і сам вчився у семінарії - зате "настроєний ще з семинарії антирелігійно і проти попівства, я пішов учителювати"! (Насправді це - не свідчення бунту, а цілком стандартний кар'єрний шлях - див. хоч би Нечуй-Левицький).

І бог з ним, з походженням, бо далі Воронин
2) вступає до українського клубу "Родина", в якому потім утворили Центральну Раду - але то він не за ідею, а, розумієте, у них просто вечірки були найкращі на районі ("Там я дуже кохався у співах разом із студентською молоддю, брав участь і в танцях").

І бог з нею, з "Родиною", бо далі Воронин
3) тусується в Товаристві імені Григорія Квітки-Основ'яненка з Міхновським (обстоював незалежність України до того, як це стало модним, наполягав на важливості й виправданості терористичних методів у нац-визвольній боротьбі, орієнтовно убитий НКВД). А я там тіки збоку стояв! - каже Воронин. Ніхто мене не любив, усі кривдили! Цитую автобіографію: "- Мабуть ви його поїли молоком від скаженої корови, що він так на нас нападає, - говорив жартома про мене адвокат Міхновський до “тітки Параски”, що на всіх вечірках була за буфетчицю й інколи частувала гостей “запіканкою” з розмальованих кубків."

І бог з ним, з Міхновським, бо далі Воронин
4) очолює "Просвіту" десь на Катеринославщині. Ну та, відгонить троха буржуазним націоналізмом, визнає Воронин, але "в наш тодішній укр.націоналізм вливалася дужим струмком більшовицька ідеологія – через літературу, живих людей і з Катеринославської губ. газети, де містилися статті ріжного напрямку, а більшовицькі щодалі то рясніш"!

І бог з ним, з націоналізмом, бо далі ця очолена Воронином "Просвіта"
5) зустрічає з музикою німців. В натурі не в курсі, як такє ващє вийшло, мовби каже нам Воронин: "Я був дуже здивований, коли дізнався, що на вокзалі в Павлограді деякі павлоградські просвітяни стріли німців музикою. Цю зустріч готувала од багатьох інших просвітян секретно рада просвіти. І не вподобались мені пики куркулів та панків, що з’явились у земській управі".

І бог з ними, з німцями, бо далі Воронин
6) побачивши, що німці на Катеринославщині не закріпилися, Воронин відступає від лінії наступу більшовиків все далі на південь. Це тіки тому, що діти мають рости біля моря! Взагалі нічого спільного з більшовиками! - каже нам Воронин.

І бог з ним, з відступом, бо далі Воронин
7) працює у Криму в адміністрації Врангеля інспектором бібліотек - але то він саботував білогвардійців, бо насправді "тихенько розсовував більшовицькі букварі поміж літературу". От на цьому повороті сюжету я сміялася вже вголос.

Здавалося б, після такої біографії лишається одне питання: 1934 чи 1937? Аж чоловік насправді дожив до 1940 року й помер у Києві - себто, судячи з усього, своєю смертю.

А його внучка - Леся Воронина - авторка "Агента 000", на якому росла я і напевно ще дехто з мого покоління.
 
 
pocketfull_of
24 July 2015 @ 10:28 pm
У мене пам'ять, як в золотої рибки, а на фейсбучику система пошуку ще гірша, ніж у мене пам'ять. Тож вирішила дублювати дописи звідти сюди, щоб потім на старості внукам читати абощо:)

Коло дисертації й укрліту:
Напевно, у кожної з нас є такі друзі, які з'являються на обрії, виключно аби розповісти, як усе погано. Так і кажуть: привіт, давай зустрінемось, я розповім, як усе погано. Бездоганним ГОСТ-івським взірцем такого друга був Василь Стефаник. Пишуть йому друзі: Василю, як ти-що ти?
А Стефаник такий: У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася.
Я не перебільшую, він справді звітувався про життя "Новиною". Себто це ми з дистанції бачимо, що чувак геніальний письменник, а для його друзів, напевно, це був мрачний мудак, який звітувався про життя цитатами з кримінальної хроніки. Що, втім, чекати від чоловіка, який починає свою автобіографію з довгого списку родичів, які померли тяжко, рано, у страшних муках?
Відтоді, як я прочитала листування Стефаника, я вимірюю своїх похмурих друзів у мілістефаниках. "Давай зустрінемося, я розкажу, як мене кинув хлопець"? 2 мілістефаники. "Давай зустрінемося, я розкажу, що зраданасзливають"? 5 мілістефаників, I can cope with that.
~
Read more...Collapse )

Життя та інші неприємності:
У парку Шевченка бачила, як сильно татуйований чувак з повністю набитими рукавами годує чорничним морозивом-ріжком старенького тхора, і ніжно втирає йому мордочку серветкою.
Read more...Collapse )
 
 
pocketfull_of
А той, хто не плакав у читальній залі Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. Вернадського - той не пише дисертацію зокрема про 20ті не я.
Отже, я зараз читаю архів Миколи Плевака - це така збірка автобіографій 1920х-початку 30х, які різні письменники і критики слали літературознавцю Плеваку на вулицю Цвинтарну 3, не знаючи, що незабаром усі саме на цвинтарі й зустрінуться. (Попередні випуски читання архіву Плевака: 1, 2).
Аж тут дійшла нарешті до автобіографій і щоденників самого Плевака, і в мене багато ЕМОЦІЙ, розумієте?
Щоденник за 1934 рік, коли після хвилі цькувань Плевако зустрівся з радянською психіатрією (вердикт лікаря: "У него бредовое отношение к миру на почве шизоидной наследственности и пережитого" - вже тут виступають сироти на шкірі). Здається, вперше читаю записки людини, яку пережовує та система, написані просто в процесі пережовування.
Отже, за іронією, Плевако веде щоденник у зошиті, на обкладинці якого будьонівка лежить на книжці Леніна. Таким чином, символи системи прокрадаються навіть до тексту, який цю систему викриває. Абощо. Хай там як, навмисне не вигадаєш.
Перша сторінка обірвана одразу під фразою “Собрать и изложить мысли о той системе мучений, которой меня подвергают и которая меня погубила навсегда”.
Далі:
Read more...Collapse )

У передрукованому вигляді не видно, скільки в тексті виправлень. Автор вставляє в цілому непотрібні слова, виправляє й замінює один на інший повні синоніми, мовби стиль - це єдине, над чим він владний у хисткому світі кафкіанського процесу, стиль і повторюване слово "знищення" - єдині острівці певності.

Навмисне не вигадаєш-2: одразу після того приречено-бадьорого "Продолжайте мучить, гнать. Я проник в вашу систему!" до зшитку вкладено менші папірці, аркуш із зошита в клітинку, порваний на 1/6. Всі ми знаємо про показові процеси, знаємо, що багато культурних діячів мусили визнати свою вину (часом дуже примарну) і покаятися. Але одна справа - знати, а інша - ось ти через 80 років тримаєш аркуші, які тримав у руках Плевако, щоб не збитися, наговорюючи на себе. Судячи з сусіднього запису, це може бути звіт за роботу співробітника Комісії літератури і мистцтва ВУАН за перше півріччя 1934 року (але ще не перевіряла).
“Отже, мені не довод.говорити про якісь помилки у своїй роботі, а про цілу систему поглядів, про концепцію, бурж.-націоналістичну концепцію, (що при останньому етапі переможного соц.будівництва в країні рад набрала характеру загостреної боротьби – контрреволюції, підготовки інтервенції проти союзу соціал республік, фашизму) засвоєну мною віддавна з Грінченківсько-Єфремівської писанини.
Я цілком щиро відкинув цю концепцію, але остаточно не переборов, не спромігся рішуче викорінити в собі її рештків, про що свідчить неприпустиме відставання в [нерозбірливо], злочинне [2 слова нерозбірливо].
Злочинне тому, що в цей відповідальний момент на остаточному етапі преможного соц.будівництва в країні Рад [нерозбірливо] повертається в фашизм, спрямовує свою акцію на контрреволюційні виступи, на підготовку до інтервенції.”

Отут мене й накрило.