Майже в усіх повістинках, які я пишу, є янголи - янголи з липкими долонями, у говнодавах, схожі на птахів, безумні, безмовні. Це - як нервовий тік, чи звичка гризти нігті, чи колупання в носі: погана звичка; я ламаю зубочистки і вигадую янголів. Тому, очевидно, збираю і чужі байки. Оце мама привезла дві - з дуже правильними, дуже *моїми* янголами.

1) В BUW була виставка про зустріч двох поколінь: 80-літні і 30-літні (фотографії, короткі інтерв"ю про події, які змінили життя, і т.д.) - це пролог такий. І там є інтерв"ю 30-літньої, цілком тверезої і сучасної журналістки, яка, розповідаючи про подію, яка змінила її життя, каже: "Я якось дивилася на натовп. У ньому йшов хлопець, який до всіх посміхався. Він йшов ніби повз натовп, ніби натовпу не існувало. Я спочатку подумала, що він інвалід, а потім зрозуміла, що він янгол. Я б не повірила своїм очам, але я спитала у мами - вона теж це бачила".

2) Мамина приятелька, пані історик: "Янгол у мене - підтоптаний, немолодий, п"яненький, з червоним носом. У когось, мабуть, високі й ставні, але не всім же так щастить. Коли я вперше їхала до Варшави, то запізнювалась; зрозуміла, що до відбуття потяга - дві хвилини, а ще треба було піднятися на міст і дійти до колії, і цих двох хвилин у мене - з важкими сумками - не було. Аж раптом з натовпу вигулькнув він, посміхнувся і сказав: "Що, запізнюємось?" - підхопив сумки і ми побігли. Закинув мене до потяга в останню секунду. Отакий у мене янгол - з червоним носом. Ну, не всім же щастить на гарних".

Коли авралів одночасно стільки, що частину точно-точно не встигаєш, завжди виникає якась мулька, котра їх у списку пріоритетів відсуває десь подалі (я думаю, це такий захисний механізм). От зараз, скажімо, шалено хочеться почитати якийсь псевдовікторіанський стімпанк. Opium dens, lace collars & giant robots, oh my (я гадаю, німецький романтизм і французький символізм тільки виграли б від появи велетенських роботів, ні?).
Старанності вистачає рівно на те, щоб не почати читати щось дуже епічне; натомість весь день на повторі слухаю Doctor's Wife категорично прекрасного Clockwork Quartet - і всім раджу робити так само. На 6 хв пісні там завершений сюжет, і хороша музичка, і музичка працює на сюжет, і правильний пафос-пафос - переказ Орфея і Еврідіки в атмосфері стімпанку.
Якщо хтось може порадити на почитати щось стімпанкове, то буду вдячна. (В планах поки барокова трилогія Стівенсона, Амбергріз Вандермеєра, "Новий Амстердам" Елізабет Бер.)

А якби Bad Sex in Fiction Award існувала у 1920 р., то отримав би її, як не дивно, Девід Герберт Лоуренс за "Women in Love" (до "Коханця леді Чаттерлей" лишалося 8 років). Тут і прекрасне, не раз повторене "suave loins of darkness" (иииииии))))) ), і недорікувате тавтологічне "remembered the magnificence of the night. It was so magnificent", і багато ще дечого.
Втім, оте тавтологічне белькотання, певно, не раз ставало студентам у пригоді на семінарах - ним ДГЛ, здається, маркує усі емоційно напружені/важливі сцени, тож легко виловити всі проміжні кульмінації, суто за кількістю стилістичних ляпів (скажімо, от про дружину над тілом померлого чоловіка: "She was silent in intense silence").

Мені свого часу дуже подобалися вірші Федюка, тому потішилася, коли побачила його нову збірку на львівському форумі - і оце нарешті добралася прочитати. Краще б не добиралася.
Збірка така підсумкова - про помирання, про проминання, про те, що лишається. А ніхріна не лишається. Очевидно, треба бути дуже добрим поетом, аби не фальшивити там, де особисто болить - і Федюк фальшивить послідовно у всьому. Починаючи від розміру - фізікаллі імпоссібл зробити тонкийліризм(ТМ) розміром частушки і цитатами зі шлягерів ("моя маленька донна//пиши мені листи//є пошта закордонна//і є на світі ти") - і силуваними римами фальшивить (та очевидно ж, що краще білий вірш, аніж послідовні відмінкові рими, надто якщо вони ведуть до тавтологій на кшталт "дев"ятого травня весни// ... вони" - чи є травні в інші пори року? - і каліцтва ліричного героя на кшталт "дорога//від пам"яток мистецтва болить нога"). Найгірше фальшивить на псевдо-фольку, там, де потрібна чистота і прозорість, а виходить якесь чергове "сивий жовтовухий вуж//гріє спину над латаття//кількоро жіночих душ//йдуть у поле в різних платтях//світ несе свою красу//дівчинка жене козу".
Ще там є якісь силувані цитати, за глибиною переосмислення першотвору наближені до переспівів, котрі лишаються на столах ув аудиторії, де сиділи бакалаври-філологи, всяке тіпа "все що було майже все загуло//всіх нас як скло але точно не триста"
І метафори, від яких мені хочеться плакати - таке враження, побутує в головах у поетів міф про самодостатність порівнянь і метафор, байдуже, чи мають ті якийсь зміст - ото й плодяться потвори на кшталт "я любив тебе так як цвіте облітаючи мак".
Інколи ця зрада мови, неможливість висловити хоч щось проривається і цілком буквально: "камінь вікінг бородатий//що траву - дир-дир - стриже". Чи, скажімо, "і вийшов до метра//й метро пішло ту-ту".
Ну й трохи просто перловки, бо це - як автокатастрофа: і страшно, і не вдається відвести погляд: "пальці наші лягали на щоки дівочі та інші//речі"; "Ти черкала темний простір//білими плечима просто//білим між плечей волоссям//і нічого не збулося"
Останні рядки збірки: "все одійшло залишилось лиш те що в письмі//більше нічого ніде не лишилось - йому і навіщо". Прикінцеве "навіщо" - це, очевидно, вигук читача, бо в письмі в даному разі ніц не лишається. Я багато готова пробачити комерційним авторам, для котрих регулярне продукування книжок є гарантією хліба і до хліба; але ж навіщо так ганьбитися некомерційному українському поету? Навіть, в цілому, не знаю, на кого злюся більше - на автора, котрому так зрадило почуття смаку і міри - чи на редактора/видавця/вотевер, котрий дозволив авторові з"явитися на людях без штанів.


***

Тим часом несподівано пристойним виявився "Нью-Йорк, я люблю тебе" - думала, буде вбога спроба виїхати на славі "Париж, я люблю тебе" - а воно навіть цікавіше за "Париж". "Париж" (у більш вдалих новелах) - дуже мила, дуже життєстверджувальна романтична комедія, а "НЙ" - таке медитативне про жИзнь загалом, про самотність, про "неприїзд у місто Н"(с). Крім того, й цікавіше за структурою - окремі новели таки об"єднано сяк-так в єдину оповідь. Дуже забавна новела Наталі Портман про стик культур і неможливість перекладу. І відверто провальних новел не було. Загалом, раджу.

Литва плутана, як сон в автобусі на кордоні перед світанком, а оскільки тривожні світанкові кордони таки були, і сни на них були, то враження сплітаються, й не розрізниш, де сон, де ні: холод, непевні маршрути, спроби кудись виблукати - більш чи менш вдалі, неможливість прокинутися, знов холод.

За товариство, мапи terra incognita, принагідні глюки і, last not least, фотографії - безмежно вдячна юзеру scarabaea.


Маршрут був такий:
1) Каунас: якщо коротко, то Каунас - палімпсест, а ще він привчає до ласки від незнайомців. Про палімпсест: старі будинки не зносять, а набудовують на них нові шари й поверхи, врешті в межах одного дому співіснують арки литовської готики 16 ст., ренесансні підвіконня, барокові вежі і склопластикові вікна. А заводи радіотехніки перетворюються на якісь геть інопланетні церкви з парковками для вертольота на даху.
А про милосердних незнацомців: нам зі scarabaea трапилася фантастична співробітниця місцевого університету, котра вигулювала нас до ночі, ще й запросила до себе додому повечеряти (я почала побоюватися, чи вона не маньячка бува - і зараз мені за це так соромно :( ), довго показувала місто - крім головних туристичних локацій, ще якісь приватні міфи (скажімо, підвал церковці, де можна ставити величезні свічки, якщо в тебе горе: доки та догорить, то й горе минеться; і ходи під містом, і ще така всячина), показувала поквапцем, бо століття міста і роки блукання містом треба було вбгати у один вечір - і от ніч, стоїмо на горі, під ногами - мокра трава і місто, десь палять листя, а з віхтів туману проступають кам"яні птахи. Так розумієш, що життя охуєнне.

Фото Дар'ї

2) Вільнюс - у Вільнюсі ми практикували невтручання до ландшафту. Субота: день всіх святих, на вулицях - холод, тиша, темрява і порожнеча. Ми обходимо туристичні локації за вказівниками на вулицях. Церкви плутаються в голові, посеред парковок зринають несподівані барокові вежі. Фотографувати не вдається, бо темно, листівок нема, бо все зачинено - місто не дає себе привласнити, лишається тільки спостерігати й зазирати до вікон (жаскі авторські ляльки, дівчина за лептопом серед порожньої кімнати). У Вільнюсі приватний простір тріумфує над публічним (вулиці такі вузькі, що ми удвох з валізами ледве могли йти пліч-о-пліч - зате внутрішні двори величезні), і в цьому приватному просторі нам не місце. Коли локації починають надто часто впізнаватися з уже читаного чи нагугленого колись, місто закругляється, підкидаючи вказівники до нашого готелю - хвате. З України тим часом - непевна паніка про чуму.
Вранці зате трапляється прекрасна Конституція республіки Ужупіс.
Фото Дар'ї

3) Тракай був порожній, тут нам пощастило. Всі розвозять свічки по цвинтарях у зв"язку з днем всіх святих (вночі здається, що земля горить, так багато померлих), тому з туристів на усьому півострові, здається, тільки ми. Знаходимо маленьку церковцю, де на вікнах рослинки ледве не у пластикових скляночках, як у сільських бабусь, а під черепом Адама конкретно бракує надпису "не лізь - уб"є" (люблю таке поєднання побутового і піднесеного).
В Тракаї два замки, один поруйнований, замкнений, у ньому позує кіт і можна полазити по мурах - а другий відреставрований і тому менш кумедний. Ще там багато сумних осінніх човнів.

Фото Дар'ї

За вікном світяться обриси ратуші, за яку зачепився місяць - а я тут сиджу в домі 16 ст. в інтернеті, і в мене від цього легкий когнітивний дисонанс. Ще не навчилася розпізнавати датування місцевої архітектури: їхнє 16 ст. мені видається якимось 19, і навпаки. Натомість розважаємося спробами вирахувати морфологічні особливості литовської (уже знаємо 2 типи закінчення ч.р. множини і кілька способів творення родового відмінку).
Завтра доповідь, а в мене в голові було не те - то тільки трохи щось вже в автобусі пописала. Попереду довга ніч симуляції академічної активності:)

Є такий поширений міф про безпорадність пофігістів. Так от: він абсолютно безпідставний. Пофігісти живучі, як таргани - і набагато живучіші, ніж контрол-фріки. Пофігіст знає: він не владний над світом, а той сповнений несподіванок (тому можна розслабитись і сходити пообідати - світ нікуди не дінеться, несподіванки також); поява нових несподіванок його не надто обходить - зазвичай він їх просто не помічає.
...Тим часом resident контрол-фріки вже починають вискубувати волосся на собі і сусідах (пофігіст досі не дуже розуміє, в чому проблема). Сил на вирішення проблеми при цьому йде однаково - але пофігіст на це не витрачає нерви. Пофігізм - дуже корисний життєвий скіл.
(приклад з сьогоднішнього: мене абсолютно нічо не непокоїло в ситуації, коли ми рушили без документів купувати квитки до країни шенгенської зони - і такі да, за студентськими все чудово продають :) висновок: don't worry be happy :) )

***

Нарешті змогла сформулювати, навіщо я вчу іврит. Річ у тім, що я збираю закладки - їх у мене щось близько сотні. До кожної книги старанно добираю відповідну закладку, а інколи й книгу до закладки - як поведеться. Аж ось друзі привезли з Праги отаку шнягу - і я зрозуміла, що до неї пасуватиме книга лише івритом. Що ж, довелося вчити.

Приємно усвідомлювати, що історична пам"ять ще жива в серцях народних - невідрефлексоване, в підкірку вбите "зайняти позиції і кістьми лягти, але не відступити і не відступитись" проривається назовні. І от стоїть такий зацний самотній воїн посеред дверей вагона метро, перекриваючи всім вихід, на якомусь, скажімо, Хрещатику чи Майдані, і - ані руш. І по очах видно, що ти йому хоч ноги відітни - а з місця ця сука все одно не зрушить, які б натовпи назовні не перли. Тоді я зітхаю з полегкістю і, тихо матюкнувшись, все ж якось вириваюсь: з натовпами на Хрещатику в годину пік не зрівняється жоден зовнішній ворог, а отже, Україна в безпеці.

Знову працювати до ранку (а тушка сказала "ти ковбой, ти і стрибай", тож не можу сказати, що все це продуктивно), а отже - флуд!

Мене приголомшує група The Dubliners. Для тих, хто не - це такий старенький ірландський фольк. Певний час я не дослухалася до слів - щось таке веселеньке бряцає, та й годі; а оце нещодавно вслухалася, і з тих пір моїх мізків ніхто не бачив. Бо тексти раптом виявилися радикально нефольковими - там одноногі солдати повертаються з війни, і мруть завалені в шахтах гірники, і розстрілюють ватажків соціальних рухів, загалом, якщо слухати багато підряд, то після якогось моменту сміх стає найздоровішою реакцією, мусить же бути якась межа. Але то все - риторокою (і під мелодії з) балад. Мені, в принципі, імпонує ідея Еко, що одна з головних функцій літератури - привчати людину до фатуму й помирання (що написано, має статися); і пафос Дублінців дуже правильно з тим резонує. Отже, з одного боку - промислові масштаби помирання у ХХ ст., котрі знецінюють кожну окрему смерть як факт естетичний чи етичний; а з іншого - ці мелодії і слова, що повертають помиранню гідність, перетворюючи кожну цифру з новин на шось таке епічне, де усміхнені герої крадуть бики у богів. Най їм там добре ведеться.

Якось мені так добре, що аж лячно :)

Я люблю своїх друзів. Тільки вони можуть по скайпу спитати: "часом не памятаєш прізвища батька моїх майбутніх 8х дітей??"

Помітила отаку фігню: коли я мало сплю, я невдоволена собою (& it ain't pretty, це шось геть невротичне); мені починає здаватися, що я стану кращою людиною, якщо більше ішачитиму; але - та-дам! - щоб більше ішачити, я не готова відмовлятися від задоволень, а просто починаю менше спати (працездатність при тому, звісно, на нулі). І так ми повертаємось на початок: коли я мало сплю, я невдоволена собою. Мені здається, в цій конструкції є якась фундаментальна вада. Піду посплю.

Листи японському другові є сталим топосом європейської філософії другої половини ХХ ст. Мені здається, японських друзів можна навіть назвати її рушієм. Листи до японських друзів писали на різних етапах своєї кар"єри Дерріда, Гайдеггер і Барт (підозрюю, список неповний). Аж раптом мені сяйнула жаска думка, від якої я аж прокинулася над Новалісом: а що, якщо це був один японський друг? Один нещасний маленький японець, віддалений від всіх цих муторних чуваків 9 годинами різниці в часі, культурою, мовним бар"єром врешті (може, він тими мовами взагалі не володів, але був надто ввічливий, щоб зізнатися). А вони йому всі пишуть, пишуть, пишуть, то й мусить давати максимально розмиті відповіді, на які тільки спромігся гугл транслейт - і вони, натхненні, знов пишуть. Подумайте про нелегку долю маленького японця.

Завтра я дізнаюся, чи здатна я 40 хв розповідати про те, чому, на мою думку, аналізований текст не заслуговує на аналіз (the bottom line is, це кульгаве дитя грішної любові поезії трубадурів і філософії Шеллінга, і там нема ані половини оригінальної думки чи образу). Сподіваюся, мій фейл will become the stuff of legends.

В рамках проекту "Подивитися все, що претендуватиме цього року на Оскара" подивилася "Кораліну" (режисер і автор адаптації роману до сценарію - Генрі Селік).
Я дуже люблю книжку, за якою зроблено цей мультик. Як і всі дитячі книжки Геймана, це - така повістина про тріумф справжнього життя(ТМ), де фантастичний антураж слугує лише для відтінення буденних чудес.
Воно про дівчинку, родина якої оселяється у готичному будинку. Батьки дівчинки не приділяють їй достатньої уваги і не вміють готувати. Сусіди - російський емігрант-алкоголік, який (невдало) дресирує білих мишей, і дві старі акторки, котрі живуть спогадами про минулу славу, а ще роблять зі своїх песиків опудала, коли ті помирають. Втім, у готичному будинку, як то кожному готичному будинку пристало, є потайні двері - які ведуть до іншого виміру, в якому батьки дівчинки з нею увесь час панькаються, смачно готуються, у сусіда успішний цирк, старі акторки досі виступають... але замість очей у них усіх - гудзики. І дівчинка може лишитися з ними назавжди, бо ж там так класно - але тоді їй також замість очей пришиють гудзики і висмокчуть їй душу.
Звісно, всі ці милі серцю глюковини лишилися і в екранізації - до того ж, я дуже люблю техніку stop-motion, у ній все виглядає просто казково - але подивилася у вкрай невдалий час. Прикол в тому, що "Кораліна"-книга подобалася мені зокрема тим, що це - дуже дівчача історія. Героїня влипає в пригоди, сама викручується, рятує себе і всіх. Натомість в екранізації з"являється ще й герой-хлопчик, котрий рятує її. Шозанах, думаю я. Про дівчинку, котру рятує прекрасний принц, я можу почитати де завгодно й коли завгодно. Натомість вкрай рідко трапляються історії, де дівчинка дає собі раду, і дуже прикро, коли навіть їх перетворюють на традиційнішу історію.
Може, в якийсь інший час я на то зреагувала б спокійніше, але зараз, коли з новин у зв"язку зі справою Поланскі дізнаємось багато несмішного, я на всі такі теми реагую украй нервово і контаміную естетичну оцінку етичними критеріями.
А книжка, за якою мультик зроблено, справді прекрасна.

Осіння неправильність - все добре, але варто тільки розслабитись, як стає страшно (якісь деталі нервують). Надто швидко темніє, аж чути, як холоне земля. Сьогодні вперше весь день мерзла.

Фотограф скинув фото з походу, тому спам!
Під катом - 1,5 Мб фото похідного пікспаму (немиті голови, увесь гардероб за два тижні, вдягнений одночасно, човники... зате пейзажі гарні!)

( фотоспам )

Похід був хороший, але холодний. Гіркий досвід засвідчує, що вдягнути на себе одночасно увесь одяг, взятий на два тижні, таки фізично можливо. Зате - благословення для таких недолугих, як я, котрі здебільша живуть у своїй голові - у поході поринаєш у щасливий ідіотизм дбання виключно про тушку: поїсти, лягти на сонечку, щоб зігрітись, ну і вечірній ритуал у аж задубілому від холоду спальнику: потерти ступні, лягти черевцем донизу, потім спиною, прогріти всі боки))))
Prominent features: вечірка в стилі 20-х (радіофікація країни): сидіти навколо радіо і слухати якийсь запис опери 50-х; днями не бачити людей; сірі чаплі як худі привиди вздовж берегів; туман над річкою о 4 ранку аж виплюскується з берегів.

За похід прочитано:
* "Fishing for Amber" Ciarán Carson - прекрасне до сліз. Автор, здається, намагається відтворити структуру усної оповіді, і оповідь блукає, вигинається, знов повертається у старе русло - переплітаються ірландські народні байки, грецька міфологія, культурологічна історія видобутку бурштину на балтійському узбережжі, короткий путівник Нідерландів, історія підводних човнів. І стиль - ооо, так воно починається: "It was long ago, and long ago it was; and if I'd been there, I wouldn't be here now; if I were here, and then was now, I'd be an old storyteller, whose story might have been improved by time, could he remember it". Здається, для мене - відкриття року.
* "Коли цвіли гарбузи" Драгослава Михаїловича - взялася, бо не була до того знайома з сербською прозою, і не пожалкувала, хоча воно макабричне і доволі химерне. Оповідач - бандит, такий геть нерефлексуючий, і геть не романтизований (побиття, групові згвалтування, одна звивина, і та не на мізках - ну, коротше, ледь не кинула читати). Аж потім все міняється, коли його бос і кумир, котрим він, умовно, хоче стати, коли виросте, не гвалтує його сестру, котра після цього вчиняє самогубство. Оповідач його вбиває, і тим, здається, чинить символічне самогубство, відмовляючись від старих життєвих настанов, котрі той втілював? Така нестандартна історія духовного переродження :) У будь-якому разі, суто технічно цікаво, як авторові вдалося виписати геть нерефлексуючого оповідача.
* "The Book Thief" Markus Zusak - початок заповідався геть незле. Це - жвавенька і дотепна оповідка для юних читачів про Другу Світову, зі Смертю в ролі оповідача. Про дівчинку, котра, позбавлена власної біографії (вона усиновлена, про своїх батьків мало знає, крім того, що за гітлерівського режиму про них краще не говорити), підміняє власну біографію краденою - краде книжки (ну, якщо спрощувати, ага). Про толерантність (до пригноблюваних - але й до німців, серед котрих теж є порядні), і про владу слів. Наче і стиль сповнений вдалих мовних ігр, і месідж правильний, але під кінець стиль стає якимось силуваним, а месідж наче кувалдою вколочують. Але заради першої 1/2-2/3 тексту, певно, таки варто читати.

Завтра зранку в похід, йо!
А тим часом розважаюся читанням літакценту (ні, речі, звісно, досі не спаковані).

Звідси про самогубство Місіми: "Через мить голова письменника лежала поряд із тілом спортсмена". Я майже певна, що і письменник, і спортмен - це одна особа, але формулювання феєрично смішне)))))

Тут читати перший абзац, якщо нерви не дорогі. Короткий переказ: пані рецензент виявила, що в Африці є література і що вона не гомогенна, страшенно цим хизується. Мені чомусь завжди здавалося, що представники постколоніальних країн якось краще мусять усвідомлювати проблєми інших постколоніальних країн і не ставитись до них зневажливо, а от упс.

Підгірці прекрасні усім (тиша між камінням, гуси на руїнах Риму - там такий храм з колонами під античність - чар речей, що зникають) - але вибиратися звідти тяжко. От цього разу спробували вийти до траси навпростець, і спочатку дерлися крутим пагорбом вниз, потім човпали повз ферму по кісточки в коровячому лайні, сподіваючись, що підчеплений нами коровячий сказ назвуть нашими іменами, а потім влізли в якесь болото, і то незабутні відчуття, коли намагаєшся виборсатись, і тільки провалюєшся все глибше. Зате ти ніколи так гостро не відчуваєш красу, як коли тобі треба легітимізувати, що ти, бля, через власний довбоєбізм тонеш в болоті, і коли ти з того болота озираєшся, а там палац на горі сяє - то це таке майже божественне просвітлення, куди там вашому Граалю.

***

Я тут дві книжки прочитала, вони мене потішили. Комусь про них вже розповідала, а комусь ні, ну і викладу заодно тексти (обидва англійською):
* "Таємна історія Москви" Єкатєріни Седії. Через початок треба продертися - там віктимний дискурс не найприємнішого гатунку. Про лузерів, котрі провалюються у таємну Москву під Москвою, і в них таке правдиве, впізнаване і життєподібне лузерство, а не романтичне. Ну але менша з тим, бо потім стає зрозуміло, хто, власне, і чому в те таємне місто потрапляє: ті, хто програли історчично, фігуранти маргіналізованих історичних дискурсів - язичницькі боги, татаро-монголи з навали, цигани, євреї, дисиденти, інтелігенція початку 90-х - і мене так вштирила сама ідея заповіднику тих Росій, про котрі не прийнято говорити, чи тих Росій, якими вона могла би бути (але не стала)!
* "Палімпсест" Кетрін М. Валенте - ідейно він мене, скажімо, не надто тішить, бо від спроб визначати ідентичність лише через стосунки з іншими людьми вже тільки крок до всяких неприкольних тем, але там також є тєма про визначання ідентичності через географію, а таке я люблю. Загалом, історія про місто, яке передається статевим шляхом. Украй глючно, і невимовно прекрасно стилістично, щось на кшталт "She could never escape the feeling of strange Spanish holiness that California bestowed - the cities named for saints, angels, benediction. The capital itself a sacrament".

***

Social anxieties leading to more social anxieties (рефлексія проблеми веде до її посилення, а не покращення).

***

А потім я піду в похід і милуватимусь отакими краєвидами! (Десна трохи нижче від Чернігова, іф чьо). Дєвушка з веслом, ну й за найхарактернішим заняттям.

А на столі тим часом лежать:
* "The Waters of Babylon. A Novel about Lawrence after Arabia" by David Stevens
* "T.E.Lawrence by his Friends" (ed. by A.W.Lawrence) - щоправда, не 1937 р., а 1954, трохи скорочене
* "Lawrence of Arabia. The Authorized Biography of T.E.Lawrence" by Jeremy Wilson
Кому-кому буде пекельно тяжко готуватися до вступу в магістерку? :)